Коли у світлі російсько-українського газового скандалу, який знову спалахнув (Україна щойно офіційно оповістила, чим відповість на обіцяні «Газпромом» санкції за недоплату за газовим контрактом) пояснюють, чому Україна не повинна йти в Європу, зазвичай кажуть: нас пов’язують багатовікові братерські узи, а Європі ми чужі. Твердження спірне, особливо щодо України; але тут є про що посперечатися і без історичного пафосу в дусі Михайла Задорнова.
Незрозуміло, чому братерські відносини з Росією обов’язково позбавляють Україну можливості співпрацювати з Європою — а Москва вимагає вибирати. Ви уявіть собі, що який-небудь торговий партнер Росії спробував би поставити її перед вибором: або я, або хтось інший. Ну, покрутили б пальцем біля скроні на його адресу всі в діапазоні від Володимира Путіна до Михайла Леонтьєва та пішли б своєю дорогою. Та й Росія ніколи в житті не стала б себе так вести ні з ким, окрім «братніх республік». А з горезвісного братства чомусь завжди випливають натяки на те, що самостійність ваша не буде вистраждане завоювання, а просто курйоз історії.
У свіжому рейтингу Doing Business, де Росія за рік піднялася на двадцять рядків (і повинна, як вимагав Володимир Путін, у найближчі кілька років піднятися ще на вісімдесят), всі країни Євросоюзу, крім Мальти, стоять вище Росії та України. Як доять бізнес в Митному союзі, чудово ілюструє історія з умовно-примусовою відмовою від пластикової тари для пива, який нав’язував Казахстан — Росія не збирається його виконувати. Це притому, що однією з основних претензій Росії на переговорах з Україною було якраз те, що Київ готовий прийняти на себе лише частину зобов’язань, що накладаються вступом до союзу.
Чим далі, тим важче стає зробити крок назустріч, не втративши обличчя. Після офіційних агресивних заяв і двадцятої вже, напевно, раптової появи у Геннадія Онищенка претензій до українських продуктів повертатися за стіл переговорів доведеться, вважай, на колінах — а на це ніхто не піде. В України вже був гіркий досвід — і який. «Антиросійська» Юлія Тимошенко сидить у в’язниці зараз, при «проросійському» Януковичу, якраз за те, що їй зуміли нав’язати катастрофічний для України контракт на постачання газу. Нинішній прем’єр-міністр України Микола Азаров – уродженець міста Калуги, ледь говорить по-українськи без папірця — називає договір кабальним і погрожує оскаржити його в міжнародному суді. «Газпром», втім, знай собі налічує Україні мільйонні недоїмки.
Ми писали вже, що й саме по собі тюремне ув’язнення Тимошенко стало гордієвим вузлом української політики: ні випустити її, ні далі тримати, ні придушити в катівнях по-тихому. Головам країн-членів Митного союзу цього, втім, не зрозуміти: у них на експорт політв’язні, а назовні заручники начебто Владислава Баумгертнер — якщо у Лукашенка вигорить, буде чи не найбільш прибуткові угоди в історії білоруської економіки…
Одним словом, родичі — вони, звичайно, які б не були, але свої; але інших вік би не бачити.