Каолінові багатства Донецької, Житомирської, Полтавської, Сумської та Хмельницької областей відкривають широкі горизонти для бізнесу з виробництва порцелянових виробів
Незважаючи на те що батьківщина фарфору — Китай, вітчизняним майстрам вдалося освоїти непросту технологію його виготовлення ще 200 років тому. Давні традиції, багаті сировинні ресурси і стабільний попит на готові вироби — далеко не повний перелік причин для того, щоб задуматися над відкриттям бізнесу з виробництва такої продукції. Колосальні запаси каоліну (білої глини) — основи для виготовлення порцеляни, зосереджені в Донецькій, Житомирській, Полтавській, Сумській і Хмельницькій областях, — велика конкурентна перевага вітчизняних виробників на світовому ринку. Адже ні в одній країні поклади сировини не розташовані настільки «зручно» для його видобутку.
Головна проблема галузі — великі обсяги імпорту дешевої та низькоякісної китайської продукції, тому для створення успішного «фарфорового» бізнесу підприємцям необхідно запастися терпінням і розробити грамотну маркетингову стратегію, щоб потіснити непроханих східних виробників.
Всупереч традиціям
Перше українське підприємство з випуску побутового та декоративного фарфорового посуду з’явилося у м. Корець Волинської (нині Рівненської) обл. ще наприкінці ХVIII століття. У радянські часи на території України працювало близько двох десятків великих і середніх підприємств з випуску виробів з фарфору — досить велика кількість для однієї республіки. У зв’язку з цим продукцію експортували в усі без винятку країни нинішнього СНД, Прибалтику, Німеччину, Ізраїль та США.
Однак всупереч наявності виробничих потужностей, кадрів, сировини, а також внутрішніх і міжнародних ринків збуту з початком перебудови підприємства галузі стали поступово «згортати» свою діяльність. Так, якщо в 2009 р. на території України ще працювало 11 заводів, до 2012 р. їх кількість скоротилася до трьох. У числі вцілілих виявилися такі підприємства, як Сумський фарфоровий завод, Довбиський фарфоровий завод (Житомирська обл.) І підприємство «Любава Люкс» (м. Дружківка, Донецької обл.).
Наслідки закриття заводів не змусили себе довго чекати. За даними маркетингової компанії «Синергія», якщо ще два роки тому частка китайського фарфору на вітчизняному ринку становила 63,4%, то в 2011 р. вона збільшилася до 76,6%. Разом з тим, за словами Тетяни Ізовіт, виконавчого директора асоціації «Укрлегпром», переважна кількість китайського фарфору, представленого в Україні, не має жодних сертифікатів якості. У гонитві за дешевизною покупець не завжди замислюється над тим, що куплений посуд може містити свинець чи інші небезпечні домішки. Тому головний козир наших підприємств відповідність їх продукції всім необхідним стандартам якості. Питання лише в тому, наскільки вдало тієї чи іншої компанії вдасться донести цю інформацію до споживача.
Враховуючи те, що в 2011 р. сукупна вартість ввезених в Україну фарфорових виробів склала $ 12,6 млн, очевидним залишається одне: при чималому ринку споживання наші виробники абсолютно даремно вважають за краще залишатися не при справах. Бажаючим змінити стан речей варто пам’ятати, що закриття підприємств залишило без роботи сотні людей — досвідчених кадрів, що зберігають традиції виробництва. Їх знання в сукупності з унікальними ресурсами — серйозні аргументи задуматися над тим, як відвоювати свій шматок пирога.
Каолінові простори
Основоположний чинник функціонування фарфорового заводу — доступність сировини. В умовах ринкової економіки такий стан речей виглядає більш ніж логічно: необхідність пропонувати конкурентоспроможну вартість істотно звужує вибір відповідних для такого бізнесу регіонів.
Українські запаси білої глини — одні з найбагатших: вітчизняні родовища цієї сировини програють лише США, Великобританії та Китаю. При цьому її видобуток в Україні більш доцільний, ніж, наприклад, у Великобританії, адже у нас цей мінерал залягає в середньому на глибині 20 м, в той час як англійцям доводиться добувати глину, розташовану мінімум в 100 м під землею.
Найбільша українська каолінова провінція — Житомирська область. Недарма в 2007 р. тут функціонувало 8 з 11 підприємств з виробництва порцеляни, на частку яких припадало 46,2% ринку. Друге місце дісталося Сумській обл. — Її запаси дозволяють успішно діяти найбільшому українському і єдиному в регіоні підприємству з виробництва порцеляни — Сумському фарфоровому заводу. При бажанні без особливих ускладнень подібний бізнес можна розвивати в Донецькій, Полтавській і Хмельницькій областях — «глиняні» ресурси цих регіонів також дозволяють виробляти кераміку. До слова, завдяки тому, що каолін широко використовується як сировина для будматеріалів, зокрема, декоративної плитки, незалежно від ступеня розвитку ринку посуду, мінерал буде активно добуватися, що забезпечує можливість підприємцям у будь-який момент взятися за розвиток цікавого напрямку бізнесу.
Заохочення і перспективи
Ще в 2007 р. Юрій Павленко, голова Житомирської обласної держадміністрації, заявляв про наявність програми з відродження фарфоро-фаянсової галузі України. Чиновник готовий був допомогти в залученні кредитів і коштів з центрального бюджету кожному підприємству, що працює в цьому сегменті. Більше того, губернатор зазначив, що велася робота по закриттю шляхів поставок контрабандної та низькоякісної іноземної фарфоро-фаянсової продукції. Однією з важливих складових розвитку галузі пан Павленко назвав будівництво великого підприємства з видобутку і збагачення каолінів та пегматитів, здатного забезпечити потреби фарфоровіков області. За допомогою міністерств і відомств проект міг би бути втілений в життя за півтора-два роки. Свої корективи в оптимістичні плани чиновника внесла економічна криза.
Іншою проблемою, яка стримує розвиток даного напряму в Житомирській області, є небажання власників одного з найбільших підприємств — Коростенського фарфорового заводу — будь-яким чином відроджувати його роботу. Незважаючи на те, що голова правління Ірина Мамонтова посилається на відсутність умов для ведення подібного бізнесу, що включають переважно лояльне податкове законодавство і захист від імпорту, місцеві скептики вже давно зарахували підприємство в ряди «приватизованих і розграбованих». Так чи інакше, в лютому 2012 р. на місці одного з найстаріших виробництв відкрився музей посуду. На урочистій церемонії заступник глави губернатора Віктор Куницький з жалем заявив, що відновлення підприємства в держадміністрації не передбачається.
Свій спосіб збереження виробництва знайшли власники Барановського фарфорового заводу, розташованого також у Житомирській обл. Тут ще більш оптимістично виглядає ситуація з лояльністю місцевої влади. Вони навіть включили завод до списку пріоритетних підприємств. Згідно з «Програмою соціального і економічного розвитку м. Баранівка», до кінця 2012 р. на підприємстві хочуть модернізувати обладнання, правда, не для виробництва посуду. З початку наступного року завод планує випускати керамічну плитку і реалізувати проект з впровадження енергозберігаючих технологій. Не виключено, що таким чином йому вдасться пережити важкі часи і відродити те, з чого починалася його робота.
Дрібними кроками
Виробництво порцеляни — галузь, цікава і дрібним підприємствам. Майстерні з виробництва порцеляни ручної роботи надзвичайно популярні в Росії. Одна з найбільш відомих — компанія Klimenkoff. Справедливості заради варто сказати, що її комерційний успіх багато в чому обумовлений грамотною стратегією зі створення та просування бренду. Майстерня позиціонує себе як виробника елітної продукції: порцелянові вироби обходяться покупцям в суму від $ 200 до $ 7 тис.
На просторах України також існують невеликі, але успішні фірми з виробництва фарфоро-фаянсових та інших керамічних виробів. Яскравий приклад — «Бойко студія» (м. Київ), яка зуміла використати свої переваги навіть при необхідності постачання сировини з інших регіонів. Створений п’ять років тому бізнес сьогодні спеціалізується переважно на виробництві фаянсових і майолікових виробів. А з порцеляни студія створює унікальні авторські твори. Зараз в компанії працюють чотири людини: три майстри-скульптора і підсобний робітник. Дизайн та продаж входять в обов’язки власника. Рентабельність замовлень підприємства коливається від 50-70% для недорогих виробів до декількох сотень відсотків для елітних замовлень. Головним у своєму виробництві «бойківці» вважають ідею, яка дарує емоції і несе натхнення: виготовляти прості і примітивні речі безглуздо, адже вони не можуть конкурувати з дешевою імпортною продукцією.
За словами Олексія Бойко, власника підприємства, для організації подібного бізнесу достатньо $ 7-10 тис. Необхідний мінімум — гончарні або формувальні верстати, а також сушильні печі — без цього обладнання робота буде залишатися на рівні хобі. При цьому його не обов’язково купувати — часто досить обійтися послугами слюсаря, здатного таку оснастку спорудити вручну. Значна частина заявленої суми повинна бути витрачена на пошук клієнтів — рекламу, участь у виставках і присутність в інтернеті.
Плями на порцеляні
На думку Тетяни Ізовіт, складна ситуація в сегменті виробництва порцеляни обумовлена відсутністю стимулу для підприємців з боку держави. У даному випадку мова йде не стільки про фінансову підтримку, скільки про зміни в законодавстві та встановленні більш вигідних правил гри на ринку для вітчизняних підприємств. «Асоціація не може домогтися від держави навіть скасування ПДВ на ввезене обладнання, що могло б послужити стимулом для залучення інвестицій», — нарікає експерт. Важливий фактор, що грає не на користь порцелянової галузі України, — вартість організації виробництва середнього рівня: купівля однієї б / у печі обійдеться в суму більше EUR 10 тис., вже не кажучи про те, що для випуску готової продукції потрібні ще верстати, приміщення та інше .
Що стосується цінового суперництва з закордонними товарами, варто відзначити, що галузь надзвичайно залежна від вартості газу, який використовується в печах на заводах з виробництва порцеляни. За словами Юрія Федоровича, директора Дружківського заводу «Любава Люкс», чиї виробничі потужності можуть випускати близько 350 тис. од. посуду на місяць, ціна на газ істотно стримує розвиток підприємства: китайська продукція і раніше була більш конкурентоспроможною за вартістю, проте з подорожчанням енергоресурсів працювати стало практично неможливо.
Козирі для наполегливих
Оскільки посуд — предмет стабільного попиту, тільки від українських підприємств залежить, хто зможе заробити на бізнесі з її виробництва: імпортери або вони самі. Всупереч тому, що законодавство практично не сприяє відродженню галузі, знаходяться успішні приклади нехай і дрібних компаній, яким нерегульована конкуренція з імпортерами не те що не перешкода, а додатковий стимул до пошуку своєї ніші. Рентабельність замовлень навіть невеликого підприємства показує, що покупець готовий платити за ідейні речі, скільки б вони не коштували. Однак було б несправедливо говорити, що дорога відкрита тільки для невеликого бізнесу. Як бачимо, середнім за розміром підприємствам готова допомагати регіональна влада. Також розвитку галузі сприяють унікальні ресурси і можливість роботи на експорт завдяки близькості до кордону. Так що головне для такого бізнесу — бажання його розвивати, використовуючи вдалі обставини для своєчасної «прописки» на ринку.