Єпископ Лонгін — в миру Михайло Жар — побудував унікальне дитяче містечко, де повертаються до життя малюки з важкими вродженими захворюваннями. Сам отець Лонгін в останні роки переніс три інфаркти і дві операції на серці і при цьому залишився живий. Він знає, чому: справжня любов творить чудеса.
Перші «екземпляри»
Двадцять з гаком років тому на пустирі біля села Банчени Чернівецької області отець Лонгін з чотирма ченцями почав будувати Свято-Вознесенський монастир. Зараз на його території вже красуються сім храмів, житлові братські корпуси, дзвіниця, стайня для поні і навіть вольєр з павичами, побудований на радість дітворі.
Тут же на початку 90-х Михайло Жар почав створювати свій дитячий притулок, для якого потім знайшлося більш зручне місце — в чотирьох кілометрах від монастиря, в селі Молниця.
Історія появи в притулку перших дітей вже стала переказом. Якось медсестри місцевого будинку малятка запросили батюшку в гості, щоб показати своїх вихованців. Однак умови, в яких утримувалися діти, просто потрясли священика — він схопив в оберемок двох малюків і відвіз їх у монастир. До того часу у батька Михайла з дружиною матінкою Соломією вже було троє своїх дітей — Володимир, Михайло та Марія. Стало п’ятеро. Так почалася історія дитбудинку сімейного типу, як тепер офіційно називається монастирський притулок.
— Потім, пам’ятається, взимку відспівував я молоду жінку, — розповідає отець Лонгін. — Дивлюся, весь народ вже розійшовся, а на могилі залишилися четверо пацанів — стоять зовсім замерзлі, в гумових чобітках на босу ногу, бояться розчепити руки, щоб їх по інтернатах не розібрали. Виявилося, їм просто нікуди було йти, а на вулиці мороз градусів 20. Тоді я без роздумів забрав їх з собою.
А одного разу, якраз напередодні Нового року, до воріт монастиря підкинули новонароджену дівчинку, упаковану в коробку з-під бананів.
— Скільки малятко там мерзло, вже й не знаю, — каже отець Лонгін. — Узяв її на руки, а вона холодна, як крижинка, зовсім заклякла. Лікарі в лікарні говорили, що шансів немає, але з Божою допомогою дівчинку вдалося врятувати. Ми назвали її Катериною, а прізвище дали Щаслива…
Безрукого Стьопку батюшка зустрів в інтернаті для дітей-інвалідів. Спершу хлоп’я прочитав йому свої вірші, а потім цілий день ходив за ним по п’ятах і канючив: «Будь ласка, заберіть мене звідси!» Ну, батюшка і відвіз Степана в свій дитячий будинок. Там хлопчик став захлинаючись читати всі книги підряд, за що відразу отримав прізвисько Філософ.
Після отець Михайло офіційно усиновив ще 27 малюків — куди не поїде у справах, обов’язково когось привезе.
— Папірці адже для мене не мають ніякого значення, — запевняє Михайло Васильович, — все це мої рідні діти. Якщо в паспорті для їх запису місця не вистачає, то в моєму серці його завжди предостатньо!
Діти лікують від інфаркту
Отець Михайло не боявся всиновлювати дітей не тільки з ДЦП, а й зі СНІДом, на яких навіть лікарі махнули рукою.
— Якось у лікарні я побачив шестимісячну крихту, хвору на СНІД, — згадує отець Михайло, — від якої відмовилася мати. Дівчинка дивилася на мене такими очима, що аж серце защеміло. А медсестри навіть торкатися до неї боялися. Всю ніч я не стулив очей, а з ранку прийшов, взяв її на руки і просто запитав, які потрібні документи, щоб забрати цю дитину.
Через деякий час Лариса — так звали дівчинку — прийняла хрещення і стала Філатея. У притулку дівчинка пройшла курс ретровірусної терапії, після якого доктора, побачивши результати її аналізів, були просто шоковані: слідів ВІЛ-інфекції в крові дитини зовсім не залишилося…
З часом статистика дитячого СНІДу в багатьох регіонах України помітно знизилася, зате в Чернівецькій області — різко зросла.
— Якби я міг, обійняв би всіх сиріт на землі, — зізнається отець Михайло, — вони ж, бідні, так настраждалися за свою ще коротеньке життя! Я не можу без своїх діток, вони — мої ліки. Одного разу у мене був інфаркт, я помирав, а лікарі не могли нічого вдіяти. Тоді сестри без мого відома призвели до мене дітей. Я почав посміхатися, щоб вони не бачили, як мені погано. А потім мені справді полегшало, так я і вижив.
Зауважу, що у свої 48 років отець Лонгін переніс уже три інфаркти і дві операції на серці. Незважаючи на це, він встигає подбати про кожну свою дитину, а також проводить служби та приймає тисячі паломників.
Каже, хоча поруч багато помічників, іноді так закрутиться, що навіть не знає, ніч на дворі або день. Якось батюшка почав було сумувати, але коли в будинку інвалідів побачив дітей, які роками лежали без руху в ліжку, дав обітницю ніколи більше не скаржитися на труднощі.
Ніколи нічого не просив
В окрузі відомо всім, що батько Лонгін принципово не просить допомоги ні у кого і ніколи, але при цьому його діти забезпечені всім необхідним. Батюшка запевняє, що тут не обходиться без підтримки Господа, а також багатьох добрих людей, що живуть по сусідству. Наприклад, один бізнесмен якось пригнав цистерну соняшникової олії, а добра сусідка подарувала притулку корову. Ще одна жінка віддала весь свій пай — два гектари землі, де зараз вирощують картоплю для дитячого містечка. Крім того, в монастирських угіддях є городи, поля, сади і ферма, так що своїх продуктів монастирю та притулку цілком вистачає.
Дитяче містечко отця Лонгіна складається з трьох триповерхових корпусів — для хлопчиків, для дівчаток і для ВІЛ — інфікованих, де, до слова, працює і матінка Соломія. Діти живуть по чотири — шість чоловік у кімнаті. Всього в притулку дітей опікують 104 особи, з яких 65 — черниці, а інші — наймані: медсестри, кухаря, вихователі. У кожному житловому корпусі мармурові сходи з пандусами, нові меблі та гори іграшок. Всюди акваріуми з рибками, пташки і багато — багато квітів. Є також сауна і басейн, а на задньому дворі — ігровий майданчик і стадіон.
— Бувало, приходять люди і бачать непорядок: настоятель замість служби ганяє з дітьми м’яч у дворі, — хитає головою батюшка. — А як відмовиш, якщо діти просять: «Тату, давай пограємо у футбол!» Думаю, Господь простить мені цей гріх, якщо, звичайно, це гріх…
Кілька десятків усиновлених батьком Михайлом діточок стали вже зовсім дорослими і вилетіло з гнізда — вирушили вчитися до ВНЗ або обзавелися власними сім’ями. Деяких з них батько сам же і обвінчав тут, у своїй церкві. Для старших хлопців батько Михайло поряд з притулком будує своїми силами невеликі затишні будиночки, в яких діти можуть оселитися всією сім’єю.
— Як нормальний батько, я ніколи не кину своїх дорослих дітей напризволяще, — запевняє Михайло Васильович. — Як і раніше буду їх любити, допомагати їм і звичайно ж терпляче чекати онуків.